Події, що заклали підвалини енергетичної незалежності України
Більше десяти років Росія використовує газ, як політичний інструмент для досягнення власних цілей в Україні.
Користуючись ним, «північний сусід» комплектував український істеблішмент лояльними до себе людьми, вирощував «слухняних» олігархів та скуповував цілі галузі. Завдяки газу Росія вимінювала в нас стратегічні бомбардувальники та забезпечувала присутність своїх баз в Криму – саме тих баз, від яких розрослися метастази окупації в 2014 році.
У виставі під назвою «постачання братній Україні дешевого газу» було багато актів та мізансцен.
Наприклад, перекриття Росією подачі газу до України в ніч на новий 2006 рік. Сталося це через незгоду України з умовами постачання блакитного палива, яке Росія на той момент купувала в Туркменістану по $44 за тисячу кубометрів, а нам пропонувала за «пільговою ціною» – $250.
Потім були нові перекриття – «газова війна» 2008-2009 років, «Харківські угоди» і ще багато речей, які не хочеться згадувати, але все ж вкрай важливо пам’ятати.
Пам’ятати, щоб розуміти справжню цінність подій, які відбулися згодом та заклали підвалини енергетичної незалежності України.
Диверсифікація постачання газу
До 2013 року єдиним імпортером газу в Україну був НАК «Нафтогаз України», увесь обсяг блакитного палива до нашої країни надходив зі сходу – з РФ та країн Центральної Азії.
В 2013 році Кабмін вніс зміни до законодавства і деякі наближені до політичного керівництва України компанії почали перші несміливі спроби імпортувати газ з Польщі та Угорщини. Однак про серйозні обсяги, які могли б похитнути монопольне становище Газпрому, тоді не було навіть мови.
Реальною диверсифікацією постачання газу Україна зайнялася лише в 2014 році – потрібно було діяти, адже в умовах війни Росія використовувала всі доступні інструменти.
Керівництво Нафтогазу розпочало непрості перемовини з європейськими компаніями. Необхідно було довести, що ми здатні купувати газ за цивілізованими правилами. Потрібно було переконати європейських постачальників, що співпрацювати з Україною вигідно та доцільно попри роздратування Росії. На щастя, це вдалося.
Вже в 2015 році Нафтогаз купував газ у десятка європейських компаній. Серед них були норвезька StatOil (зараз Equinor), французька GDF Suez (зараз Engie), німецькі E.ON, RWE та інші.
З другої половини 2015 року Україна повністю припинила купувати газ у Газпрому, імпортуючи блакитне паливо лише з Європи.
Слідом за Нафтогазом інтенсивний імпорт ресурсу з Європи розпочали і приватні компанії. В 2016 році імпорт газу з Європи здійснювали більше 20 українських компаній. В 2017 – більше 50.
А в 2020 році Нафтогаз, вперше за всю історію, не був найбільшим імпортером газу.
Досягти таких результатів було неможливо без впровадження цивілізованих правил для оптового ринку газу, що дозволило ліквідувати корупцію. Раніше давались хабарі за доступ до газотранспортної системи, а тепер усі мають рівний доступ до потужностей інфраструктури.
Завдяки таким заходам Україна отримала значно стійкішу систему постачання газу, ніж вона була до 2014 року, а великий бізнес вже навчився читати ринкові сигнали: прогнозувати ціни та оцінювати ризики.
Скоро шість років, як Україна не купує газ в Газпрому. НАК «Нафтогаз України» безперечно зробив багато для стабільності постачань. Відтепер український бізнес не шукає кому дати хабар і не турбується про те, звідки взяти газ.
Ліквідація корупції та спроможність обходитися без поставок з Росії, безсумнівно, стала наріжним каменем в фундаменті енергетичної незалежності України.
Перемога у Стокгольмському арбітражі
Одночасно з диверсифікацією постачань газу та боротьбою із корупцією, Україні довелося вести іншу, не менш виснажливу та важливу битву. Битву в Стокгольмському арбітражі.
Побачивши, що втрачає контроль над Україною, Росія застосувала всі можливі інструменти, щоб цього не допустити. Зокрема, вона скористалася дискримінаційними пунктами угоди на продаж газу Україні, що діяла з 2009 року – відмінила всі політичні «знижки» та пішла до суду з багатомільярдним позовом.
Козирі в руках «північного сусіда» були більш ніж серйозними – угода передбачала немислиму базову ціну газу $450 за тис. куб. м та зобов'язання України купувати величезний обсяг - 50 млрд кубів газу на рік, за принципом take or pay – «бери або плати».
Нафтогаз також звернувся до Стокгольмського арбітражу. Компанія доводила, що умови договору з Газпромом, підписаного в 2009 році, суперечать ринковій практиці і Україна вже переплатила Росії багато мільярдів.
Взаємні судові претензії Нафтогазу та Газпрому склали біля $125 млрд. Розгляд справ тривав майже 4 роки.
Перше рішення стосовно контракту на постачання газу в Україну арбітраж ухвалив у травні 2017 року. Він, по суті, відмінив принцип «бери або плати» та визнав формулу ціни російського газу для України несправедливою, починаючи з квітня 2014 року. Рішення арбітражу за транзитним контрактом було прийняте у лютому 2018 року.
За підсумками обох справ Нафтогаз відсудив у Газпрому $4,63 млрд, зокрема, російську компанію суд зобов’язав виплатити близько $3 млрд живими грішми.
Це безпрецедентна перемога, в яку мало хто вірив. Вона, без перебільшень, дозволила врятувати українську економіку та вистояти нашій країні в умовах гібридної війни.
Транзитний контракт з Росію 2019 року
До ще однієї критичної «газової точки» ми підійшли в кінці 2019 року – в новорічну ніч мав вичерпатися термін дії транзитної угоди з РФ. Це загрожувало перериванням транзиту, черговим шантажем Росії, проблемами з газопостачанням Європи та, відповідно, нашої країни.
Україна до цього готувалась.
По-перше, країна провела успішний та вчасний анбандлінг Нафтогазу – виділення незалежного оператора газотранспортної системи, який повністю відповідає європейським вимогам.
Цим ми позбавили Росію зручного аргументу щодо неможливості цивілізовано співпрацювати з українським транзитним оператором.
По-друге, Україна поставила собі за ціль накопичити до зими в підземних сховищах стільки газу, щоб вистачило для стабільного газопостачання навіть за найгірших обставин. Нафтогаз з цим завданням впорався – обсяг газу в підземках виявився рекордним за десятиліття.
Третім фактором успіху для України стало введення США санкцій проти російського геополітичного проекту «Північний потік-2».
Відтак, Україна в переговорах про укладання нового транзитного контракту з РФ забезпечила собі міцну позицію та вимагала прозорості, чітких зобов’язань щодо строків, обсягу і вартості прокачки газу.
В разі зриву переговорів, українська сторона мала варіант «Б» – черговий позов до Стокгольмського арбітражу з вимогою компенсувати Нафтогазу збиток у $12,2 млрд за невикористання української ГТС.
Росіяни довго маніпулювали, вимагали повернення «достокгольмської» реальності, затягували переговори. Проте, зрештою, їм довелося піти на підписання цивілізованого контракту.
30 грудня, за день до закінчення контракту 2009 року, сторони підписали нову угоду строком на 5 років. Згідно з нею, Газпром має прокачувати через Україну не менше 40 млрд кубів газу в рік до 2024 року.
Це гарантувало доходи України від транзиту на найближчі роки та дало можливість підготуватися до зміни ситуації на ринку, пов’язану із запуском Росією обхідних газових потоків. Це дало можливість нашій країні стати міцнішою та самостійнішою.
