Влада міста Києва спільно з депутатським корпусом, насамперед, в інтересах киян, повинні не лише зберегти, але й передати наступним поколінням потужний, цілісний, економічно ефективний енергетичний комплекс міста Києва - столиці незалежної України.
Із мого блогу на «Лівому березі»
Ефективне використання енергії завжди було одним із головних завдань людства. Рух цивілізації шляхом прогресу здебільшого обумовлений умінням людини видобувати енергію та використовувати її для своїх потреб.
На всіх етапах свого розвитку людина вдосконалювала способи видобутку енергоресурсів, винаходила різні механізми, конструкції та пристосування для використання енергії. Спочатку - для приготування їжі, потім - для обігріву житла, що дозволяло їй розширювати ареал свого проживання.
Людина освоювала нові й нові території з суворішим кліматом, і, напевно, саме тоді й зародилася централізована система теплопостачання. У печерах первісні люди облаштовували одне вогнище на всіх, незалежно від кількості проживаючих. Вогонь берегли як найцінніше і найнеобхідніше, як основу життя, підтримували його десятиліттями, можливо, й століттями. Люди, котрі підтримували вогонь, а тим паче ті, котрі могли видобувати його, ставали в племені найбільш шанованими, і, я думаю, звільнялися від усіх інших обов'язків. Ці люди могли регулювати інтенсивність вогню в залежності від нагального завдання – чи обігріти плем'я, чи приготувати їжу. Це були перші ЕНЕРГЕТИКИ.
Системи енергопостачання загалом і теплопостачання зокрема пройшли довгий еволюційний шлях розвитку. Змінювався вид палива в залежності від ціни та якості. Згодом все більшу роль став відігравати екологічний чинник. Наприклад, великі міста Західної Європи відмовилися від вугілля і перейшли спочатку на газойль, а сьогодні на газ, як найзручніше для транспортування, калорійне і досить екологічно чисте паливо.
Світова енергетична криза 1973 року, одна з найпотужніших криз сучасності, змусила людство переглянути своє ставлення до використання енергоресурсів. Це торкнулося і систем теплопостачання в країнах з досить тривалим опалювальним сезоном - Скандинавії та Північної Європи. У цих країнах було розроблено концепцію і прийнято стратегію розвитку централізованих систем теплопостачання.
В Україні вже існувала така система: у великих містах (Київ, Харків, Одеса, Львів, Чернігів, Херсон, Миколаїв) - з комбінованим виробництвом теплової та електричної енергії на ТЕЦ і водогрійних котлах при піковому навантаженні, в усіх інших містах - теплокомуненерго з водогрійними котлами різної потужності. Ці комплекси будувалися в довоєнні та повоєнні роки як найефективніші та найбільш економічні для країни з обмеженими можливостями.
Енергетичний комплекс столиці України почав формуватися у другій половині XIX століття. Перші випадки застосування електрики в Києві для потреб освітлення відомі з 70-х років минулого століття.
У 1878 р. токарний цех Київських залізничних майстерень було обладнано чотирма електричними дуговими ліхтарями. Перший контракт на впровадження електричного освітлення міста було укладено з товариством «Савицький і Страус». 2 травня 1892 р. відбулося успішне випробування першої електричної лінії київського трамваю довжиною 1,5 км. У 1886 р. було встановлено електричне освітлення в парку «Шато-де-Флер» (тепер стадіон «Динамо»).
Досвід використання електричного освітлення продемонстрував його величезні переваги над іншими видами освітлення. Через десять років у Києві почала діяти перша електрична станція загального користування.
Станція давала струм для освітлення міського театру, Хрещатику і будинків приватних абонентів. Вона була розташована в кам'яній будівлі на Театральній площі (де зараз знаходиться Національна опера України). Плата за електроенергію стягувалася за 1 годину горіння лампи ліхтаря. Ціна не перешкоджала збільшенню числа споживачів. Власники будинків міста охоче проводили електричне освітлення.
У грудні 1898 р. було введено в експлуатацію нову центральну електричну станцію трифазного змінного струму. Вона знаходилася в кам'яній будівлі на Андріївській вулиці. На електростанції було встановлено генератори трифазного змінного струму напругою 2,2 кВ. Висока напруга підземним кабелем передавалася до трансформаторних кіосків, де перетворювалася на напругу 190/110 В.
Протягом наступної чверті століття енергетики Києва розвивали електричну мережу міста, збільшували потужність генерації електроенергії з розширенням кола споживачів. Водночас, за часів бурхливих подій початку XX століття, періодично виникала необхідність відновлювати енергетичні об'єкти.
Початок і становлення централізованої системи теплопостачання Києва відбувалися у другій половині 30-х років ХХ століття. Її формування відповідало прийнятій на той час концепції розвитку теплофікаційних установок на базі районних і промислових ТЕЦ.
Основою системи теплопостачання міста стала Київська теплоелектроцентраль (колишня ТЕЦ-3, зараз СТ-1). На момент її введення в експлуатацію (1937 р.) було побудовано та поставлено під навантаження дві тепломагістралі загальною протяжністю 7 км. Теплоцентраль забезпечувала теплом 15 споживачів із загальною приєднаною тепловою потужністю 7,2 Гкал/год (8,35 МВт).
За період окупації (1941-1943 рр.) було практично повністю зруйновано теплофікаційне господарство Києва, в тому числі ТЕЦ-3 і велика частина магістральних і місцевих теплових мереж. Після звільнення міста відновлення його теплопостачання проводилося швидкими темпами. У квітні 1945 р. було введено в експлуатацію перший теплофікаційний турбоагрегат потужністю 12 МВт на ТЕЦ-3, а до листопада 1945 р. було відновлено та запущено довоєнні мережі від ТЕЦ-3 з приєднаною потужністю 44 Гкал/год (51,04 МВт).
У повоєнні роки вводилися нові потужності на ТЕЦ-3 і споруджувалися нові тепломагістралі. Вже у 1947 р. рівень теплофікації Києва перевищив довоєнні показники. До 1950 р. на ТЕЦ-3 було введено в дію три нових котлоагрегати, протяжність теплових мереж зросла до 38 км, а приєднана потужність 299 споживачів досягла 81 Гкал/год (93,96 МВт). У 1955 р. після запуску ТЕЦ-4 (Дарницької ТЕЦ) почався відпуск промисловим споживачам теплової енергії у вигляді пари.
До 1970 р. протяжність теплових мереж склала 618 км, приєднана потужність - 2470 Гкал/год (2865,2 МВт), кількість споживачів досягла 5152.
ТЕЦ-5 споруджувалася двома чергами. Першу чергу було введено в експлуатацію в 1971-1972 рр. На ТЕЦ було встановлено дві однотипні теплофікаційні турбіни Т-100-130 електричною потужністю 100 МВт і потужністю теплофікаційних відборів 160 Гкал/год (185,6 МВт) кожна. Друга черга ТЕЦ вводилася в експлуатацію в період з 1974 по 1976 рік і була обладана двома теплофікаційними турбінами Т-250/300-240 електричною потужністю 250 МВт і продуктивністю теплофікаційних відборів 330 Гкал/год (382,8 МВт) кожна.
У 80-х роках ХХ століття став відчуватися дефіцит теплопостачання нових житлових масивів - Оболонь, Виноградар, Мінський. Для забезпечення зростаючих потреб житлового будівництва та виведення з експлуатації великої кількості дрібних, малорентабельних котелень, на північно-східній околиці Києва було побудовано ТЕЦ-6.
ТЕЦ-6 обладнано двома теплофікаційними турбінами Т-250/300-240 електричною потужністю 250 МВт і потужністю теплофікаційних відборів 330 Гкал/год (382,8 МВт) кожна, а з 1981 по 1986 рік на ТЕЦ-6 вперше в СРСР було введено в експлуатацію чотири водогрійних котла КВГМ-180 одиничною тепловою потужністю 180 Гкал/год (208,8 МВт) кожен.
До 2001 року в Києві склалася найбільша в Україні система теплофікації та централізованого теплопостачання. Встановлена теплова потужність ТЕЦ і районних котелень Києва становила понад 6000 Гкал/год, за рахунок яких забезпечувалося до 70% теплових потреб міста, в тому числі 35% - за рахунок ТЕЦ.
На сьогоднішній день протяжність теплових мереж Києва становить близько 2000 км (у двотрубному обчисленні).
Електрична мережа міста формувалася паралельно, з урахуванням розташування ТЕЦ, як потужних джерел, так і їхніх розподільчих пристроїв, що забезпечують надійне електропостачання споживачів усіх категорій, в тому числі споживачів особливої державної ваги.
Загальна протяжність повітряних і кабельних ліній електропередачі на 1 січня 2015 р. становила понад 13 тис. км. Довжина повітряних ліній електропередачі (всього по колу) - 1569,46 км, а кабельних ліній (усього) - 11 434,71 км. У веденні та оперативному управлінні «Київенерго» знаходиться 65 підстанцій 35/110 кВ сумарною потужністю 4257,4 МВА, 3564 підстанцій 6-10/0,4 кВ сумарною потужністю 3109,08 МВА і 221 розподільчий пункт 10 кВ сумарною потужністю 262,42 МВА.
Таким чином, за більш ніж столітній період у столиці незалежної України сформовано унікальний, єдиний, цілісний, технологічно нерозривний, економічно ефективний енергетичний комплекс.
Інженерний супровід таких комплексів вимагає найвищого професіоналізму. Загальна диспетчеризація забезпечує надійну і безперервну роботу складного обладнання.
Такі унікальні комплекси, як київський, могла будувати тільки країна з колосальним централізованим державним бюджетом. Місцевим бюджетам такі масштаби не під силу. У країнах Західної Європи немає таких комплексів, і лише протягом останніх 30 років у зв'язку з подорожчанням енергоресурсів там було взято курс на централізацію теплопостачання.
Україна з початку 90-х років минулого століття до сьогоднішнього дня пройшла шлях утворення і становлення незалежної держави, зміни політичної та економічної формації, заплативши за це величезну ціну, включаючи втрату майже всього економічного потенціалу. Але, на превеликий жаль, провівши за ці роки незліченну кількість реформ у вигляді оптимізацій, реорганізацій, корпоратизацій, приватизацій підприємств природних монополій, ми також примудрилися довести до стану, практично неприйнятного для громадян країни, такі види діяльності, як електропостачання, теплопостачання, газопостачання та водопостачання з водовідведенням.
А це діяльність, яка забезпечує не тільки цивілізаційну складову нашого життя, але й можливість розвитку економіки і соціального прогресу в країні загалом.
За останні кілька років уряд разом з регулятором (НКРЕКП), встановивши алогічні тарифи на первинні і вторинні енергоресурси, дискредитували саму сутність діяльності підприємств життєзабезпечення.
Місцеві органи влади, позбавлені центральними органами можливості будь-яким чином впливати на цінову і тарифну політику в сфері енергоресурсів і послуг ЖКГ, спрямували увесь свій гнів і критику на підприємства життєзабезпечення.
У Києві, наприклад, подумують про зміну структури енергетичного комплексу столиці, а саме - пропонують відокремити електричну частину від теплової. Такі кроки категорично робити не можна, оскільки це призведе до повного руйнування київського енергокомплексу.
А що ж споживач? Споживач, як завжди, нічого не знає і сплачує рахунки за непрозорими і часто необґрунтованими цінами і тарифами - як на первинні та вторинні енергоресурси, так і на житлово-комунальні послуги.
Тому назріла необхідність переглянути алгоритм взаємовідносин міської громади і компанії «Київенерго». Цього можна досягти шляхом доопрацювання договірних взаємовідносин, зробивши акцент на взаємну відповідальність перед споживачем, відкритість і можливість більшою мірою координувати діяльність підприємств життєзабезпечення, зробивши їх "де факто" публічними акціонерними компаніями, зосередитися на питаннях обліку, реконструкції та модернізації основного і допоміжного обладнання.
Влада міста Києва спільно з депутатським корпусом, насамперед, в інтересах киян, повинні не лише зберегти, але й передати наступним поколінням потужний, цілісний, економічно ефективний енергетичний комплекс міста Києва - столиці незалежної України.
