Олександр Домбровський розповів Тижню про ключові виклики та перспективи розвитку ПЕК.
Яким ви бачите порядок денний для енергетичної безпеки?
— Це дуже багатофакторне запитання. Перший блок пов’язаний з енергетичною безпекою в контексті власного видобутку, власних енергетичних ресурсів. Модель дуже проста. На сьогодні маємо профіцит (не будемо поки що казати про якість) генеруючих потужностей електроенергії, дефіцит природного газу, який купуємо на європейському ринку, та дефіцит світлих і темних нафтопродуктів, які також імпортуємо. Весь імпорт коштує близько $10 млрд на рік. Це одне з важливих питань енергобезпеки, адже ми ці гроші забираємо з української економіки й віддаємо комусь. Оте «комусь» зазвичай доходить до нашого північного сусіда, із яким маємо дуже серйозний воєнний конфлікт.
Що тут потрібно зробити? У рік ми споживаємо приблизно 31 млрд кубів газу, а видобуваємо 20 млрд кубів. Вирівняти баланс можна у два способи. По-перше, збільшити видобуток. Програма уряду передбачала нарощення видобутку лише державним АТ «Укргазвидобування» до 20 млрд м3 щороку до 2020-го, але, на жаль, вона не реалізовується. Принаймні завдання є і його потрібно виконувати. По-друге, стоїть завдання зменшити споживання завдяки впровадженню енергоефективних технологій і проектів. Українська економіка загалом — одна з найбільш енергомістких у Європі.
Другий блок — це питання кібербезпеки. Особливо з огляду на те, що сьогодні ми працюємо в синхронному режимі з Росією та Білоруссю, хоча робимо багато технічного домашнього завдання для того, щоб у майбутньому синхронізувати нашу енергетичну систему з європейською. Виклики та кібератаки — це питання, якими нині займаються різні державні інституції. Ще одна проблема — ядерна безпека, а саме стабільна та ефективна робота атомної промисловості, яка виробляє 55% електроенергії. Ми витрачаємо відповідні ресурси та робимо все можливе, щоб наші атомні блоки працювали в надійному та стабільному режимі.
Ймовірність будівництва «Північного потоку-2» достатньо висока. Слова Меркель про те, що Німеччина подбає, аби Україна не втратила від реалізації цього проекту, не надто переконливі. Яке ваше бачення? Як Україні мінімізувати ризики та чим компенсувати транзитні потужності?
— Моя думка, що «Північний потік-2» — це інструмент війни Росії проти України. Якщо виходити з прагматичної оцінки, гадаю, газогін добудують. Питання в тому, коли це станеться: наприкінці 2019-го, 2020-го чи 2021-го. І в тому, скільки часу ми маємо для проведення ефективних переговорів. Це елемент гібридної війни, спрямований на позбавлення України транзитного потенціалу, і дуже серйозний виклик. Річ не лише в $3 млрд, які ми отримуємо від транзиту російського газу до Європи. У нас немає розділення між системою транзиту та внутрішньою газотранспортною системою України.
Це пов’язана мережа. І тільки-но впаде транзитне навантаження, одразу доведеться думати, що зробити, щоб система загалом правильно працювала з інженерного погляду. Передусім для задоволення потреб споживачів усередині країни. Така аналітика сьогодні проводиться. Наскільки я знаю, відбувається моделювання в Укртрансгазі, Нафтогазі. Нам у цих питаннях допомагають міжнародні партнери, але я можу погодитися, що то серйозний виклик і з міркувань наповнення бюджету, і в межах технічних та фінансових проблем, які можуть виникнути, якщо на вході в нас буде не 60–80 млрд кубів на рік, а, умовно кажучи, 20–30 млрд кубів.
Структура власності на енергоринку, якщо казати конкретно, обленерго, присутність там російських компаній, деяких великих гравців (як-от ДТЕК) — чи це становить якусь загрозу для енергетичної безпеки, на вашу думку?
— Наявність власності російських компаній — так. Що стосується участі ДТЕК, то з міркувань гібридної війни — навряд чи. А от із міркувань монопольного стану — звісно. Тут варто розуміти, що коли з 1 липня ми хочемо перейти до моделі оптового ринку електроенергії, то диверсифікованими та максимально конкурентними мають бути джерела електричної генерації. Тому сьогодні ми дедалі частіше порушуємо питання можливості імпорту електроенергії від наших сусідів як альтернативу. До речі, буквально днями на засіданні круглого столу з роздрібного ринку представники групи компаній ДТЕК також торкнулися теми можливості імпорту електроенергії, яка створюватиме додатковий елемент конкуренції. Звісно, виклики є. Однак вони наявні й з іншого боку.
У нас теплова генерація фактично монополізована без урахування ПАТ «Центренерго». І вона виконує балансуючі функції, при цьому фізично й морально застаріла. Вона не відповідає нині жодним стандартам ні за енергоефективністю, ні за екологічністю. Ми розуміємо, що в теперішньому стані модернізувати її просто неможливо. Блоки поступово відпадають. Їх треба знімати та виводити з експлуатації. Водночас бачимо, що через кілька років у нас з’явиться проблема балансування потужностей. Тому я наполягаю на використанні сучасних технологій: створення розподільчих мереж, Energy storages, Smart grids. Вони сьогодні дешевшають. Енергетика стає так само інноваційною, як і цифрові технології.
Із боку Енергоатома часто можна почути тезу про необхідність диверсифікації поставок ядерного палива. Мовляв, якщо відмовитися від російського палива, то буде монополія, і це теж погано. Постачальників у світі тільки два: Westinghouse і російський ТВЕЛ. Яка ваша думка щодо цього та якою має бути пропорція, якщо йдеться про диверсифікацію?
— Якщо розглядати питання cуто математично, то, мені здається, найкраща диверсифікація за двох постачальників 50/50. За трьох — по 33%. Однак є багато політичних і геополітичних факторів, які впливають на ті чи інші рішення. Я підтримую сьогоднішню позицію представників НАЕК «Енергоатом», що потрібна диверсифікація. Але нам варто зміщуватися в бік збільшення частки в поставках від наших західних партнерів і мінімізувати всі ризики, які пов’язані не лише з постачанням ядерного палива, а й із переробкою відпрацьованого. Це проблема, яку маємо з Росією. Сьогодні ми будуємо сховище для відпрацьованого ядерного палива, щоб створити власний ядерний цикл. Стратегічно було б правильно мати свій повний замкнений ядерний цикл, хоча це дуже дороге задоволення. На мою думку, у нас є для того все необхідне, починаючи від уранової сировини й закінчуючи високотехнологічною наукою. Не слід також забувати про технологічні рішення, які реалізовані принаймні в зоні відчуження ЧАЕС. Тому на нинішньому етапі мусимо мати диверсифікацію, але стратегічно повинні розуміти, що можемо досягти закритого ядерного циклу.
Торік Енергоатом підписав меморандум із компанією Holtec про будівництво заводу з виробництва малих модульних ядерних реакторів (ММЯР) в Україні. Який розвиток цієї історії сьогодні?
— Я сам літав на зустрічі з керівництвом компанії Holtec торік разом із Юрієм Недашковським (президент НАЕК «Енергоатом». — Ред.) та особисто дивився на виробництво у Філадельфії. Це унікальне підприємство й технологія. Специфіка виробництва ММЯР Holtec у тому, що вони можуть поставити його на потік. Це вже не таке виробництво, як, наприклад, спорудження блоків-гігаватників (більшість наявних в Україні потужностей АЕС. — Ред.), яке відбувається протягом восьми — десяти років. За оцінками голови Holtec Кріса Сінґха, вони можуть будувати на рік щонайменше два ММЯР. Технологію сьогодні ліцензують у Канаді. Щодо України, то йдеться не лише про підписаний меморандум. Енергоатом, наскільки мені відомо, створив спеціальну робочу групу. Вона співпрацює зі спеціалістами Holtec, і ключове питання: у який спосіб українські виробничі, наукові та інтелектуальні можливості можна залучити до цієї програми.
Технологія ММЯР, які є компактними та регулюють потужність фактично від 0 до 100%, розвивається досить швидко. Вони вирішують цілу низку питань і є безпечнішими за ті блоки, які нині має Україна. На мою думку, це один із найперспективніших напрямів, який дасть можливість на наступні 20–30 років мати заміну наявним потужностям. Адже сьогодні ми на 10 років подовжуємо термін експлуатації ядерних блоків, хоч усвідомлюємо, що настане година X, коли нам доведеться їх виводити з експлуатації. Тож повинні також чітко розуміти, чим їх замінити. Є кілька варіантів. Енергетичні технології дуже швидко змінюються. Наприклад, в Україні ми створили енергетичну, технологічну, філософську платформу 100% Renewable energy. Ідеться про можливість замінити всі потужності на відновлювану енергетику (сонце, вітер, біомаса. — Ред.). Поки що це не питання завтрашнього або післязавтрашнього дня.
Нині є проекти добудови ХАЕС-3 і ХАЕС-4. В Енергоатомі кажуть, що це будуть останні блоки-гігаватники. Рада має схвалити це будівництво. Однак уже виникли скандали стосовно виробника реакторної установки з російським капіталом у власності. Чи може це стати на заваді ухваленню закону в сесійній залі?
— Моя думка, можливо, дещо відрізняється від популярної сьогодні. Я вважаю проект «Енергетичний міст» із ЄС важливим. Це дає нам можливість розширити експорт ядерної електроенергії до Європи, використовуючи лінію Хмельницький — Жешув. Водночас ще є питання, чи зможемо ми вивести блок ХАЕС-2 з енергетичного балансу України, щоб це не вплинуло на вартість енергії всередині країни. Є плюси, але є й мінуси. Тут нам потрібне додаткове моделювання. Однак завдяки проекту «Енергетичний міст» Україна в особі Енергоатома може отримати величезні фінансові ресурси. Далі виникає питання, а куди використати кошти? Проект добудови ХАЕС-3 — це один із тих, на мою думку, які можна реалізувати. Ступінь готовності третього блока 60%, я там був. Утім, гадаю, він потребує дуже серйозної експертизи, контролю, діагностики: у якому стані конструкції та скільки реально туди треба інвестувати. Ще одне питання: а хто буде ключовим підрядником? Хочу нагадати, що Верховна Рада розірвала угоду про добудову цих двох енергоблоків із Атомстройекспорт. А за великим рахунком ці енергоблоки заточені під російську технологію.
Єдиний варіант реалізації — це чеська Škoda. Щодо цієї компанії багато питань різного характеру. Зокрема, кому вона належить? Це може бути російський варіант у чеській обгортці. Я сумніваюся, що політично він може пройти в нинішніх умовах. Щодо ХАЕС-4 я взагалі не бачу варіантів на добудову. Там найімовірніший вихід — будівництво нового проекту з використанням наявного майданчика. Однак яким буде той проект — інша річ. Це може бути перший в Україні малий модульний реактор, наприклад. Чи, можливо, кошти з проекту «Енергетичний міст» спрямуємо на концентрацію ресурсів. Ми ж розуміємо, що через 10–15 років нам доведеться виводити з роботи перший атомний блок. Це складна й дороговартісна процедура, відповідного досвіду ми не маємо. І сьогодні ці кошти слід накопичувати. Так от, з «Енергетичного мосту», на мою думку, можна спрямувати кошти на енергетичну й атомну безпеку, на виведення ядерних блоків у майбутньому і на добудову ХАЕС-3, якщо розуміти, хто та як це робитиме.
Різні виробники та галузі конкурують одне з одним. В енергетиці є різні генерації: теплова, атомна, відновлювана. Чий «шматок ринку» відхопить відновлювана, якщо вона стрімко розвиватиметься?
— По-перше, конкуренція — це завжди добре. Щодо відновлюваної, то все залежатиме від технологічних рішень, які ми використовуватимемо. У сьогоднішній моделі балансування, коли є теплова генерація, а в базі атомна, то зелена енергетика частково виштовхуватиме атомну. Це за оцінками НАЕК «Енергоатом». Якщо в 2019-му почнемо будівництво кількох Energy storages, які дадуть можливість використати нові технології для балансування, якщо запустимо технологічні рішення, пов’язані з розумними мережами (Smart grid, наприклад), якщо створимо децентралізовану систему розподільчих електромереж без потреби перекидання величезних обсягів електроенергії з одного кінця країни до іншого, то, я думаю, зелена енергія припинить виштовхувати атомну. Ключовий меседж: ми повинні пройти шлях серйозних професійних дискусій, адаптації та пошуку ідеальної моделі, яка буде оптимальною за кілька років.
Якщо казати про роботу комітету, то кожні виробники мають свої інтереси та існують лобістські групи. Чи відчуваєте ви тиск лобістів у Верховній Раді ?
— У нас у комітеті немає явних проявів лобізму виробників або галузі. Можливо, найяскравішим проявом є позиція Української асоціації відновлюваної енергетики щодо зелених тарифів і їхнього збереження для сонячної генерації. Вони захищають свої інтереси, тому що черга інвесторів до України нині найбільша, усі хочуть встигнути на підніжку останнього вагона й інвестувати в зелену енергетику. Однак, щоб ви розуміли, на сьогодні видано технічних умов на близько 10 ГВт для сонячних та вітрових електростанцій. Це колосальний обсяг проектів. От ми згадували моделі балансування, то Україна в технічному сенсі не витримає ці 10 ГВт. Ми кажемо, що такий обсяг слід зменшити.
Енергетична модель з огляду на вартість зеленого тарифу та навантаження на платежі енергоринку не витримає такої величезної кількості. Тут є лобізм, але ми пояснюємо, що за останні чотири роки українська енергетика, зокрема зелена генерація, двічі пережила особливий стан, коли припинялися платежі. Тому мусимо знайти оптимальну модель: зменшити зелений тариф, перейти на аукціони та вгамувати всі лобістські бажання, вибачте, будувати бізнес коштом держави. Державі потрібен той бізнес, який відповідає її інтересам. Не навпаки, коли держава тільки для інвесторів. Що ж стосується лобізму виробників, то, я вважаю, це нормально. Якщо ми захищаємо та лобіюємо українських виробників і в межах наших двосторонніх зобов’язань із країнами ЄС, наприклад, здатні забезпечити національний інтерес, то я гадаю, що це добре.
У парламенті нині точиться гаряча дискусія щодо законопроекту «Купуй українське». Я один із його співавторів (документ підписали 30 нардепів. — Ред.). Вважаю, що всі країни в той чи інший спосіб, тарифними чи нетарифними методами, але все ж таки захищають власного товаровиробника. Ми також дуже розумно, інтелектуально повинні захищати своє, щоб створювати умови та щоб передусім працював і розвивався товаровиробник. Єдине: формула має бути цивілізованою та адекватною.
Щодо ринку електроенергії. Є занепокоєння, мовляв, бізнес викупить дешевшу енергію АЕС, а населенню лишиться дорожча енергія теплової генерації. Яка ваша думка?
— Поки що в нашій країні є чимало ризиків. Але я розмовляв з різними експертами, із трейдерами, які працюють на європейських та американських ринках. Те, що ви кажете, неможливо зробити. Тому що ключовим елементом ринку електроенергії є двосторонні договори. Якщо ви споживач, а я постачальник, то вам не обсяг потрібен, а графік електроенергії. Якщо підприємство працює з 8:00 до 20:00, то йому в цей час потрібна електроенергія, уночі ж не потрібна, а в суботу й неділю воно взагалі не працює. Тому на цьому ринку й з’являються не просто двосторонні договори (наш Закон України «Про ринок електричної енергії» відповідає директивам ЄС), а договори на добу вперед, ринок балансуючих послуг, ринок допоміжних послуг. Така модель застерігає від появи одного монополіста.
Звісно, є виклики, бо маємо дещо монополізовану структуру генерації. Не секрет, що одна компанія володіє 85% теплової генерації. Послуги на балансуючому ринку вона, ясна річ, продаватиме своїм пов’язаним компаніям. Та водночас ми пропонуємо: а давайте розширювати експорт і давайте вже сьогодні серйозно поговоримо про імпорт. Не в тому розумінні, що ми вважаємо імпорт електроенергії кращим за власну генерацію, але дешева імпортна електроенергія — це запобіжник. Якщо внутрішні гравці загинатимуть планку й намагатимуться спекулювати, то є суміжні ринки, із яких ми можемо отримати конкурентну ціну. Загалом кажучи, споживачам байдуже, звідки енергія. Їм вона потрібна дешева, бажано чиста та з постійним доступом. Тому реформа складна. Ми місяць відпрацювали — важко (із 1 січня 2019-го запустився роздрібний ринок електроенергії. — Ред.). Потрібно зробити дуже багато, щоб із 1 липня запустити оптовий ринок електроенергії. Припускаю, що перехідний період, який почнеться 1 липня, доведеться розтягнути не на рік і не на два, а на довше для адаптації та навчання учасників ринку та щоб заручниками при цьому не стали споживачі. Досвід, який я вивчав, експерти, із якими спілкувався, кажуть, що не можна в умовах конкурентного й прозорого ринку купити дешево й потім заробляти. Це дуже складний ринок. Ви сьогодні купили, а завтра вам не треба стільки, тож продаватимете. Звісно ж, хтось спробує монополізувати — локально, територіально чи за допомогою інших інструментів. Однак сама модель, яка відповідає європейській, — добрий запобіжник від монополії та гарантія того, що це все ж таки буде ринок, де в основі споживач.
