Серед значної частини української політичної еліти існує майже містичне переконання, що проблеми України, зокрема у галузі енергетики, надзвичайно турбують Єврокомісію, США та європейські інституції на кшталт Договору про енергетичне співтовариство.
При цьому вважається, що саме до порад іноземних експертів слід дослухатися, бо саме вони ведуть до перемоги. Але, як свідчить досвід, це далеко не завжди так.
І в ЄС, і в США існують як впливові симпатики України, так і ті, хто ставиться до нашої країни негативно. Серед останніх зовсім необов'язково всі є «агентами Москви». Європейські компанії, які погодилися фінансувати «Північний потік-2», навряд чи пішли на це тому, що прагнуть допомогти Росії «підвестися з колін» або поділяють «цінності» «русского мира». Проте економічні міркування, аргументи «Газпрому», який погодився на всі вимоги Єврокомісії у антимонопольному розслідуванні, і перспективи повернутися з часом на безкрайній російський ринок після зняття санкцій роблять свою справу.
Так, є політика, але є і бізнес, а бізнес — це завжди гонитва за прибутком.
Заяви з приводу «Північного потоку-2», які лунають останнім часом з Брюсселя, не є обнадійливими. Європейська комісія, як про це вже повідомляли українські та іноземні ЗМІ, дійшла висновку, що умови Третього енергопакета не можуть застосовуватися до офшорних трубопроводів. Таким чином, «Газпром» може залишатися монопольним власником труби і головним постачальником газу до Німеччини, доки маршрут не перетне кордонів ЄС. Тільки тоді використання наземної інфраструктури підпадатиме під дію норм і правил енергетичного законодавства ЄС (і з цього приводу — щодо газопроводу OPAL — відповідні позови вже подані).
З урахуванням цих обставин п'ять європейських компаній пішли на співробітництво з «Газпромом».
