Сьогодні українська енергетика переживає глибоку кризу.
На жаль, це не перша енергетична криза в Україні, проте вона є наймасштабнішою з часів набуття незалежності. Наприкінці 1990-х років ми спостерігали першу кризу, в 2014 році - другу.
Зараз маємо подолати третю, безпрецедентну за розмірами.
Чому в енергетиці періодично трапляються кризи? На момент набуття незалежності Україна мала один з найпотужніших енергетичних комплексів у світі, який був за своєю технологічністю та сучасністю співставним з енергетичним комплексом Франції. В ті часи в Україні зосереджувався електроенергетичний комплекс для так званої «третьої енергетичної експансії в Європу» після нафтової та газової експансії.
Проте, подальший економічний розвиток країни відбувався не в тому напрямі, що передбачався, і практично всі галузі економіки України, висловлюючись образно, вмирали на руках енергетики. Спочатку сільське господарство, яке накопичило колосальні борги перед енергетикою, потім машинобудування, хімічна та легка промисловості. Енергетика, як донор, віддавала частину своєї крові, проте, на жаль, пацієнта не вдалось врятувати.
Всі ці процеси виснажили енергетичну галузь, довели її до тієї межі, коли вона вже не має потенціалу та ресурсів для самовідновлення, призвели до сьогоднішньої важкої кризи.
Що сьогодні відбувається? Зараз в Україні фіксується зменшення споживання електроенергії через зупинку промислових підприємств, карантинні обмеження. Ситуація погіршилась також непрогнозовано великими обсягами виробництва електроенергії з відновлювальних джерел (ВДЕ), які не лише не регулюють роботу енергосистеми, а й відповідно до законодавства продають її на ринок за завищеними цінами. Це призвело до фізичного, технологічного та фінансово-економічного розбалансування енергосистеми за умов спотвореного ринку електричної енергії. І якщо терміново не вжити відповідних заходів, цілком можливі віялові відключення, блекаути тощо.
Що треба зробити, аби вберегти енергетику країни та вивести її з сьогоднішньої кризи? По-перше, для забезпечення надійності енергосистеми потрібно розробити та затвердити реалістичний енергетичний баланс, який би враховував усі особливості нашої енергосистеми, збалансував потужності усіх видів генерації та слугував орієнтиром для них на певний період часу. Для цього в енергобалансі нам потрібно було знизити рівень виробництва електроенергії на базових потужностях - атомних електростанціях та підвищити на регулюючих потужностях - теплових електростанціях. Що й було зроблено Міністерством енергетики та захисту довкілля.
Щодо атомних станцій. Протягом останніх років атомні електростанції працювали з максимальним складом енергоблоків, корегувались графіки ремонтів, реконструкції тощо. Проте атомні енергоблоки не можуть працювати безперервно протягом років. Тому потрібно їх зупиняти, щоб провести цілу низку робіт: виконати заходи з безпеки роботи атомних станцій, виконати заходи у зв’язку з фукусімськими подіями, виконати заходи з підготовки до продовження експлуатації атомних станцій тощо.
Проте, за фінансових умов, в яких опинився «Енергоатом», при усіх складнощах у зв’язку з тендерними закупками, особливо зараз необхідно зупинити частину блоків, щоб ми змогли надолужити з виконанням зазначених заходів. Крім того, нам потрібно підготувати «Енергоатом» до наступного опалювального сезону, оскільки ми не знаємо, яка буде зима, який буде обсяг споживання електроенергії, тому зрозуміло, що без атомних блоків ми не обійдемось. Отже істерія у ЗМІ про те, що ми зупинили атомні блоки, які виробляють дешеву енергію, на користь теплових станцій, не має нічого спільного з реальним станом справ в енергетиці та носить маніпулятивний характер.
Таким чином, був зроблений абсолютно правильний крок, щоб технічно збалансувати енергосистему. Наступним кроком має стати економічне збалансування роботи галузі. Для цього необхідно відновити концепцію енергоринку, яка була втрачена відразу після введення нової моделі ринку електричної енергії влітку минулого року. Тому що низкою адміністративних заходів з боку уряду, регулятора ми дискредитували енергоринок та розбалансували енергосистему, спотворили механізм формування ціни та оплати за електроенергію.
Наразі в уряді готується низка відповідних змін, які, як я сподіваюсь, будуть прийняті найближчим часом. Це дасть можливість збалансувати фінансовий стан як «Енергоатома», так і теплової генерації разом з «Укргідроенерго». Поточний стан «Енергоатома» не можна навіть назвати критичним – він жахливий. Сьогодні співробітники компанії, що виробляє більше 50% електроенергії, є оператором ядерних установок, отримують заробітну плату з затримкою, їм не можуть виплати відпускні – це не припустимо. Крім того, за «Енергоатом» стоїть ще ядерно-промисловий комплекс, який теж два місяці не отримує грошей, не виплачується зарплата, а це добування урану, виготовлення концентрату.
Що стосується зелених тарифів. Наведу декілька цифр. Альтернативна енергетика (сонце, вітер) виробляє у шість разів менше електроенергії, ніж «Енергоатом», проте грошей отримує з ринку більше, ніж «Енергоатом». Такої ситуації немає ніде у світі. Тому це питання треба також вирішувати.
Енергетика – така галузь, в якій неприпустима романтика. Вона потребує прагматичного та прогнозованого підходу до управління не лише сьогодні, а й на перспективу. Крім того, для енергетики характерним є інерційний підхід. Яскравим прикладом цього є проблеми з зеленою генерацією, адже вони виникли не сьогодні, а були закладені декілька років тому, коли встановлювали зелений тариф, коли видавали технічні умови. Тоді спостерігалися романтичні настрої, мовляв Україна буде попереду усієї планети за обсягами зеленої чистої енергії, ніхто не думав про наслідки. І от ця проблема нас сьогодні наздогнала. Тому нам сьогодні треба думати, що ще нас наздожене через 5-10 років. Таку стратегію, шляхи та напрями розвитку енергетичної галузі мають розробляти саме прагматики, професійні енергетики.
Що стосується залежності енергетики від олігархів. Я не погоджуюсь з тезою Президента України про те, що в країні немає енергетиків, які б не залежали від олігархів. Це ображає енергетиків, людей які багато років свого життя віддали галузі та мають необхідний досвід, роблять усе для того, щоб галузь працювала для громадян та економіки країни, забезпечуючи їх електроенергією – високою цивілізаційною складовою життя суспільства. Такі звинувачення, в тому числі й на адресу очільниці Мінекоенерго О.Буславець мають ґрунтуватись на конкретних доказах, доведених в установленому законодавством порядку. Якщо для цього є підстави, тоді треба про це говорити і називати причини, чому той чи інший претендент на керівну посаду не може її посідати, не зважаючи на його професійний досвід та заслуги. Це було б правильно, справедливо та не ображало б енергетиків.
Щодо підходів до управління енергетичними компаніями. У світі існує три типи власності та систем управління енергетичними комплексами: державна власність (Франція, Словенія тощо), де енергокомплекс жорстко управляється відповідними адміністративними органами; комбінована власність – комунально-приватна; та виключно приватна власність, де акції публічних акціонерних товариств перебувають у власності багатьох акціонерів, як це відбувається наприклад у США.
При цьому цікавим є той факт, що ані в Німеччині, ані у Франції немає міністерства енергетики. А як же тоді здійснюється управління енергетикою в таких країнах? Коли енергетика переходить від державної форми власності, від адміністративного методу управління, в державі створюються органи, що координують та контролюють роботу цієї галузі. Це, перш за все, національні комісії з регулювання в енергетиці (вона є в Україні), які чітко контролюють всю економіку галузі, мають право визначати тарифну політику підприємствам, що є природними монополістами. Це також комісії з цінних паперів, які контролюють діяльність енергетичних компаній під кутом зору акціонерних компаній. Крім того є антимонопольні комітети, які контролюють, щоб не було монопольних становищ у галузі, а також податкові адміністрації, які контролюють систему фінансових відносин з державою. Незалежно від форми власності енергетичної компанії, щоб не хотіли робити власники, у держави є важелі для контролю та наведення порядку в разі необхідності.
На жаль, ми перевели вітчизняну енергетику на ринкові рейки, проте залишили частину адміністративного регулювання, хоча вся економіка країни працює за ринковими механізмами. При цьому ми не створили цих чотирьох потужних органів, які б забезпечили нормальну роботу галузі. Водночас, в Україні є технічні спеціалісти, є енергетичні компанії, котрі без сумнівів забезпечать функціонування енергетичної системи.
Щодо стратегії. Перебуваючи на посаді міністра енергетики, мені доводилось у 2007 році брати участь в підготовці Стратегії розвитку енергетики до 2030 року. Її можна критикувати або підтримувати, потім була розроблена ще одна стратегія. Проте сьогодні я впевнений, що розробка стратегії розвитку енергетики до 2030 або до 2050 року – це анахронізм, це наш український рудимент. Це підхід, до якого ми звикли ще за радянських часів, пов’язаний з плануванням економіки, народного господарства тощо.
Сьогодні світ змінюється надзвичайно динамічно, і енергетика разом з ним. Зараз неможливо спрогнозувати на два роки наперед, якою буде ціна на газ, або ціна на нафту, або ціна на ядерне паливо. Основа стратегії закладається саме з урахуванням цих параметрів. При розробці стратегії основною проблемою є необхідність реалістичного прогнозу, яким буде ВВП країни, і який обсяг споживання енергії прогнозується для виробництва цього ВВП. У нас немає жодного державного органу чи інституту, який би зміг сказати, яким буде ВВП країн через рік, два або три, і який варіант розвитку обрати: оптимістичний, песимістичний чи базовий.
Тому немає необхідності писати стратегії через те, що ми не вгадаємо ці показники. Разом з цим міністерство повинно визначати політику, прогнозувати потребу в тих чи інших джерелах енергії, відслідковувати світові тенденції (акумулятори чи водневі технології), визначати потребу в регулюючих потужностях енергосистеми. Лише таким чином ми можемо рухатись в ногу зі світовими тенденціями в енергетиці. Знову ж таки цим мають займатися професійні енергетики, які знайомі з українськими реаліями, адже в кожній країні свої особливості функціонування енергетичного комплексу, своя структура генерації.
Так, ми не можемо рівнятися на Францію, де близько 80% електроенергії виробляється на атомних станціях, а в Україні є вугілля, є гідроелектростанції тощо. Ми також не можемо брати приклад з Німеччини, де майже переважає зелена генерація. Свого часу, піддавшись романтичним настроям, німецькі енергетики побудували надто багато сонячних та вітроелектростанцій. Тепер ця країна стикнулась з проблемою дефіциту регулюючих потужностей, щоб виправити ситуацію там сьогодні будують 10 вугільних блоків, а компенсуючі обсяги енергії за шалені кошти купляють по перетокам у Франції. Крім того, Польща побудувала 3 вугільних блока по 1000 МВт для компенсації дефіциту електроенергії у Німеччині, щоб заробити гроші.
Отже, профільне міністерство в Україні, поки воно ще є, має визначати політику подальшого розвитку енергетики та декілька разів на рік її переглядати та корегувати. Зараз Мінекоенерго займається проблемами не лише електроенергетики, нафтогазового комплексу, вугіллям, а й проблемами екології. Це призводить до дискрімінації ролі міністерства, оскільки у такому виді воно не може ефективно виконувати покладені на нього завдання.
Тому на постійній основі мають працювати експертні групи, професійні громадські організації за прикладом, як це працює у США. Там енергетичну політику визначає не уряд і не енергокомпанії, а професійні організації, що створені енергетичними компаніями. Наприклад Інститут Едісона, який визначає не лише енергетичну політику, а й бере безпосередню участь в розробці нормативних документів в галузі. Нам необхідно залучити такий досвід країн світу та якнайскоріше перейти на нові форми формування політики в енергетиці.
Щодо цін на електроенергію. Низькі ціни для населення є вигідними лише для забезпечених громадян України. Вони споживають великі обсяги електроенергії, а держава їм компенсує у великому обсязі. Натомість пенсіонери, що мешкають у двокімнатній квартирі, споживають незначний обсяг енергії, відповідно компенсація їм теж невелика. Тому наявна система перехресного субсидіювання населення за рахунок промисловості неефективна та шкідлива для енергетики. В успішних країнах тарифи на електроенергію є економічно обґрунтовані, а малозабезпечені верстви населення отримують адресну допомогу (дотації, грошові компенсації). Нам треба рухатись саме в цьому напрямку.
